721
Таким чином, сучасна Україна – цілком і повністю дітище радянської епохи. Ми знаємо і пам’ятаємо, що значною мірою вона створювалася за рахунок історичної Росії. Досить порівняти, які землі возз’єдналися з російською державою в XVII столітті і з якими територіями УРСР вийшла зі складу Радянського Союзу.
Більшовики ставилися до російського народу як невичерпного матеріалу для соціальних експериментів. Вони мріяли про світову революцію, яка, на їхню думку, взагалі скасує національні держави. Тому довільно нарізали кордони, роздавали щедрі територіальні «подарунки». Врешті-решт, чим саме керувалися лідери більшовиків, шматуючи країну, вже не має значення. Можна сперечатися про деталі, про підґрунтя тих чи інших рішень. Очевидно одне: Росія фактично була пограбована.
Працюючи над цією статтею, основувався не на якихось таємних архівах, а на відкритих документах, які містять добре відомі факти. Керівники сучасної України та їхні зовнішні покровителі вважають за краще про ці факти не згадувати. Але з різних приводів, доречно і недоречно, у тому числі за кордоном, сьогодні прийнято засуджувати «злочини радянського режиму», долучаючи до них навіть ті події, до яких ані КПРС, ані СРСР, ані тим більше сучасна Росія не мають жодного відношення. При цьому дії більшовиків з відторгнення від Росії її історичних територій злочинним актом не вважаються. Зрозуміло чому. Якщо це призвело до послаблення Росії, то наших недоброзичливців це влаштовує.
У СРСР кордони між республіками, звичайно ж, не сприймалися як державні, мали умовний характер в рамках єдиної країни, яка, за усіх атрибутів федерації, по суті була у найвищому ступені централізованою – за рахунок, повторюю, керівної ролі КПРС. Але у 1991 році всі ці території, а головне – люди, які там жили, відразу опинилися за кордоном. І були вже дійсно відірвані від історичної Батьківщини.
Що тут скажеш? Все змінюється. У тому числі – країни, суспільства. І звісно, частина одного народу в ході свого розвитку – в силу ряду причин, історичних обставин – може у певний момент відчути, усвідомити себе окремою нацією. Як до цього ставитися? Відповідь може бути лише одна: з повагою!
Хочете створити власну державу? Будь ласка! Але на яких умовах? Нагадаю тут оцінку, яку дав один з найбільш яскравих політичних діячів нової Росії, перший мер Санкт-Петербурга А. Собчак. Як високопрофесійний юрист він вважав, що будь-яке рішення має бути легітимним, і тому в 1992 році висловив таку думку: республіки-засновниці Союзу після того, як вони самі ж анулювали Договір 1922 року, повинні повернутися до тих кордонів, в яких вони вступили до складу Союзу. Вся ж решта територіальних надбань – це предмет для обговорення, переговорів, тому що анульована основа.
Інакше кажучи – йдіть з тим, з чим прийшли. З такою логікою важко сперечатися. Додам лише, що довільну перекройку кордонів більшовики, як вже зазначав, почали ще до створення Союзу, і всі маніпуляції з територіями проводили волюнтаристськи, ігноруючи думку людей.
Російська Федерація визнала нові геополітичні реалії. І не просто визнала, а багато чого зробила, щоб Україна відбулася як незалежна країна. У важкі 90-і роки і в новому тисячолітті ми надавали Україні вагому підтримку. В Києві використовують свою «політичну арифметику», але у 1991 – 2013 роках лише за рахунок низьких цін на газ Україна заощадила для свого бюджету понад 82 мільярди доларів, а сьогодні буквально «чіпляється» за 1,5 мільярди доларів російських платежів за транзит нашого газу до Європи. Тоді як за умови збереження економічних зв’язків між нашими країнами позитивний ефект для України налічував би десятки мільярдів доларів.
Україна і Росія впродовж десятирічь, сторічь розвивалися як єдина економічна система. Глибині кооперації, яка в нас була 30 років тому, сьогодні могли б позаздрити кра