719
Думаю, закономірно і те, що представники України раз за разом голосують проти резолюції Генеральної Асамблеї ООН, що засуджує героїзацію нацизму. Під охороною офіційної влади проходять марші, смолоскипні ходи на честь недобитих військових злочинців з есесівських формувань. У ранг національних героїв ставлять Мазепу, який зраджував всіх підряд, Петлюру, який за польське покровительство розплачувався українськими землями, Бандеру, який співробітничав з нацистами. Роблять усе, щоб викреслити з пам’яті молодих поколінь імена справжніх патріотів і переможців, якими завжди пишалися в Україні.
Для українців, які боролися в лавах Червоної Армії, у партизанських загонах, Велика Вітчизняна війна була саме Вітчизняною, тому що вони захищали свою оселю, свою велику спільну Батьківщину. Понад дві тисячі стали Героями Радянського Союзу. Серед них легендарний льотчик Іван Микитович Кожедуб, безстрашний снайпер, захисниця Одеси і Севастополя Людмила Михайлівна Павличенко, відважний командир партизан Сидір Артемович Ковпак. Це непохитне покоління билося, віддавало свої життя за наше майбутнє, за нас. Забути про їхній подвиг – значить зрадити своїх дідів, матерів і батьків.
Проект «анти-Росія» відкинули мільйони мешканців України. Кримчани і севастопольці зробили свій історичний вибір. А люди на Південному Сході мирно намагалися відстояти свою позицію. Проте всіх їх, включно з дітьми, записали до сепаратистів і терористів. Стали погрожувати етнічними чистками і застосуванням військової сили. І мешканці Донецька, Луганська взялися за зброю, щоб захистити свій дім, мову, своє життя. Хіба їм залишили інший вибір – після погромів, які прокотилися містами України, після жаху і трагедії 2 травня 2014 року в Одесі, де українські неонацисти заживо спалили людей, вчинили нову Хатинь? Таку ж розправу послідовники бандерівців готові були вчинити в Криму, Севастополі, Донецьку і Луганську. Вони і зараз не відмовляються від таких планів. Чекають на свій час. Але не дочекаються.
Державний переворот, а услід за ним дії київської влади, неминуче спровокували протистояння і громадянську війну. За оцінкою Верховного комісара ООН з прав людини, загальна кількість жертв, пов’язаних із конфліктом в Донбасі, перевищила 13 тисяч людей. Серед них старі люди, діти. Страшні, непоправні втрати.
Росія зробила все, щоб зупинити братовбивство. Були укладені Мінські угоди, які націлені на мирне врегулювання конфлікту в Донбасі. Переконаний, що вони, як і раніше, не мають альтернативи. Принаймні, ніхто не відкликав свої підписи ані під мінським «Комплексом заходів», ані під відповідними заявами лідерів країн «нормандського формату». Ніхто не ініціював перегляду Резолюції Ради Безпеки ООН від 17 лютого 2015 року.
Під час офіційних переговорів, особливо після «обсмикування» з боку західних партнерів, представники України періодично заявляють про «повну прихильність» до Мінських угод, насправді ж керуються позицією про їхню «неприйнятність». Не налаштовані всерйоз обговорювати ані особливий статус Донбасу, ані гарантії для людей, які живуть тут. Віддають перевагу експлуатації образу «жертви зовнішньої агресії» і торгівлі русофобією. Влаштовують криваві провокації в Донбасі. Тобто, у будь-який спосіб привертають до себе увагу зовнішніх покровителів і хазяїв.
Судячи з усього, і все більше переконуюсь у цьому: Києву Донбас просто не потрібен. Чому? Тому що, по-перше, мешканці цих регіонів ніколи не приймуть ті порядки, які їм намагалися і намагаються нав’язати силою, блокадою, погрозами. І по-друге, підсумки і Мінська-1, і Мінська-2, які дають реальний шанс мирно відновити територіальну цілісність України, безпосередньо домовившись з ДНР і ЛНР за посередництвом Росії, Німеччини і Франції, суперечать всій логіці проекту «анти-Росія». А він може триматися лише на постійному культив