710
А він у України був значним, включав потужну інфраструктуру, газотранспортну систему, передові галузі суднобудування, авіабудування, ракетобудування, приладобудування, наукові, конструкторські, інженерні школи світового рівня. Отримавши таку спадщину, лідери України, проголошуючи незалежність, обіцяли, що українська економіка стане однією з провідних, а рівень життя людей одним з найвищих у Європі.
Сьогодні промислові високотехнологічні гіганти, якими колись пишалася і Україна, і вся країна, лежма лежать. За останні 10 років випуск продукції машинобудування впав на 42 проценти. Масштаб деіндустріалізації і в цілому деградації економіки видно за таким показником, як виробництво електроенергії, яка за 30 років в Україні скоротилася майже вдвічі. І нарешті, за даними МВФ, у 2019 році, ще до епідемії коронавірусу, рівень подушного ВВП України склав менше 4 тисяч доларів. Це нижче Республіки Албанії, Республіки Молдови і невизнаного Косова. Україна зараз – найбідніша країна Європи.
Хто в цьому винен? Хіба народ України? Звісно ж, ні. Саме українська влада розтринькала, пустила на вітер досягнення багатьох поколінь. Ми же знаємо, наскільки працелюбний і талановитий народ України. Він вміє наполегливо і завзято добиватися успіхів, видатних результатів. І ці риси, як і відкритість, природний оптимізм, гостинність – нікуди не поділися. Залишаються незмінними і відчуття мільйонів людей, які ставляться до Росії не просто добре, а з великою любов’ю, так само, як і ми до України.
До 2014 року сотні угод, спільних проектів працювали на розвиток наших економік, ділових і культурних зав’язків, на зміцнення безпеки, на вирішення спільних соціальних, екологічних завдань. Приносили відчутну користь людям – і в Росії, і в Україні. Саме це ми вважали головним. І тому плідно взаємодіяли з усіма, підкреслю, з усіма керівниками України.
Навіть після відомих подій у Києві в 2014 році давав доручення російському Уряду продумати варіанти контактів по лінії профільних міністерств і відомств в частині збереження і підтримки наших економічних зв’язків. Проте зустрічного бажання як не було, так дотепер і немає. Тим не менш, Росія, як і раніше, входить у трійку головних торгових партнерів України, а сотні тисяч українців приїжджають до нас на заробітки і зустрічають тут привітність і підтримку. Така ось виходить «країна-агресор».
Коли розпався СРСР, багато хто і в Росії, і в Україні все ж щиро вірив, виходив з того, що наші тісні культурні, духовні, економічні зв’язки безумовно збережуться, як і спільність народу, який в основі своїй завжди відчував себе єдиним. Проте події – спочатку поволі, а згодом все швидше – почали розвиватися в іншому напрямку.
По суті, українські еліти вирішили обґрунтувати незалежність своєї країни через заперечення її минулого, правда, за винятком питання кордонів. Стали міфологізувати і переписувати історію, викреслювати з неї все, що нас об’єднує, говорити про період перебування України в складі Російської імперії та СРСР як про окупацію. Спільну для нас трагедію колективізації, голоду початку 30-х років видавати за геноцид українського народу.
Відкрито і все більш зухвало заявляли про свої амбіції радикали і неонацисти. Їм потурали і офіційна влада, і місцеві олігархи, які, пограбувавши народ України, вкрадене тримають у західних банках і готові продати мати рідну, щоб зберегти капітали. До цього слід додати хронічну слабкість державних інститутів, стан добровільного заручника чужої геополітичної волі.
Нагадаю, що досить давно, задовго до 2014 року, США і країни ЄС планомірно і наполегливо підштовхували Україну до того, щоб згорнути, обмежити економічне співробітництво з Росією. Ми – як найбільший торговельно-економічний партнер України – пропонували обговорити проблеми, що виникали, у форматі Україна – Росія – ЄС. Але щораз