706
Так, на початку 1918 року була проголошена Донецько-Криворізька радянська республіка, яка звернулася до Москви з питанням про входження до Радянської Росії. Надійшла відмова. В. Ленін зустрічався з керівниками цієї республіки та переконував їх діяти в складі Радянської України. 15 березня 1918 року ЦК РКП(б) прямо ухвалив надіслати на Український з’їзд Рад делегатів, у тому числі з Донецького басейну, і створити на з’їзді «один уряд для всієї України». Території Донецько-Криворізької радянської республіки далі в основному і склали області Південного Сходу України.
За Ризьким договором 1921 року між РСФРР, УРСР і Польщею західні землі колишньої Радянської імперії відійшли до Польщі. У міжвоєнний період польський уряд розгорнув активну переселенську політику, намагаючись змінити етнічний склад на «східних кресах» – так у Польщі називали території нинішньої Західної України, Західної Білорусії та частини Литви. Проводилася жорстка полонізація, місцева культура і традиції гнобилися. Далі, вже у роки Другої світової війни, радикальні угруповання українських націоналістів використовували це як привід для терору не лише проти польського, а й єврейського, російського населення.
У 1922 році під час створення СРСР, одним із засновників якого виступила УРСР, після досить гострої дискусії серед лідерів більшовиків був реалізований ленінський план створення союзної держави як федерації рівноправних республік. До тексту Декларації про створення Союзу РСР, а згодом до Конституції СРСР 1924 року внесли право вільного виходу республік із Союзу. Таким чином, у підвалини нашої державності було закладено найнебезпечнішу «міну уповільненої дії». Вона й вибухнула, як тільки зник страхувальний, запобіжний механізм у вигляді керівної ролі КПРС, яка в підсумку сама розвалилася зсередини. Почався «парад суверенітетів». 8 грудня 1991 року була підписана так звана Біловезька угода про створення Співдружності Незалежних Держав, в якій проголошувалося, що «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування». До речі, Статут СНД, прийнятий ще у 1993 році, Україна не підписала і не ратифікувала.
У 20 – 30-і роки минулого століття більшовики активно просували політику «коренізації», яка в Українській РСР проводилася як українізація. Символічно, що в межах цієї політики за згоди радянської влади до СРСР повернувся і був обраний членом Академії наук М. Грушевський, один з ідеологів українського націоналізму, який свого часу користувався підтримкою Австро-Угорщини.
«Коренізація», безумовно, зіграла велику роль у розвитку і зміцненні української культури, мови, ідентичності. Разом з тим під виглядом боротьби з так званим російським великодержавним шовінізмом українізація часто нав’язувалася тим, хто себе українцем не вважав. Саме радянська національна політика – замість великої російської нації, триєдиного народу, що складається з великоросів, малоросів і білорусів – закріпила на державному рівні положення про три окремих слов’янських народи: російський, український і білоруський.
У 1939 році землі, раніше захоплені Польщею, були повернуті до СРСР. Їх значна частина приєднана до Радянської України. У 1940 році до УРСР увійшла частина Бессарабії, окупована Румунією в 1918 році, і Північна Буковина. У 1948 році – чорноморський острів Зміїний. У 1954 році до складу УРСР була передана Кримська область РРФСР – з грубим порушенням діючих на той час правових норм.
Окремо скажу про долю Підкарпатської Русі, яка після розпаду Австро-Угорщини опинилася у Чехословаччині. Значну частину місцевих мешканців складали русини. Про це зараз мало згадують, але після звільнення Закарпаття радянськими військами з’їзд православного населення краю висловився за включення Підкарпатської Русі до РРФСР чи безпосередньо до СРСР – на правах окремої Ка