705
Представники козацької старшини, введені до дворянського стану, досягали в Росії вершин політичної, дипломатичної, військової кар’єри. Випускники Києво-Могилянської академії відігравали провідну роль у церковному житті. Так було і за часів гетьманату – по суті, автономного державного утворення зі своїм особливим внутрішнім устроєм, а далі – і в Російській імперії. Малороси багато в чому і творили велику спільну країну, її державність, культуру, науку. Брали участь у освоєнні та розвитку Уралу, Сибіру, Кавказу, Далекого Сходу. До речі, й у радянський період уродженці України посідали найбільш значущі, у тому числі вищі посади в керівництві єдиної держави. Досить сказати, що загалом без малого 30 років КПРС очолювали М. Хрущов та Л. Брежнєв, чия партійна біографія була тісно пов’язана з Україною.
У другій половині XVIII століття, після війн з Османською імперією до складу Росії увійшов Крим, а також землі Причорномор’я, які отримали назву «Новоросія». Вони заселялися вихідцями з усіх російських губерній. Після поділів Речі Посполитої Російська імперія повернула західні давньоруські землі, за винятком Галичини і Закарпаття, які опинилися в Австрійській, а згодом – у Австро-Угорській імперії.
Інтеграція західно-руських земель до спільного державного простору була не лише результатом політичних і дипломатичних рішень. Вона відбувалася на основі спільної віри та культурних традицій. І знову я особливо зазначу – мовної близькості. Так, ще на початку XVII сторіччя один з ієрархів Уніатської церкви Йосиф Рутський повідомляв у Рим, що мешканці Московії називають руських з Речі Посполитої своїми братами, що письмова мова у них цілком однакова, а розмовна – хоча й відрізняється, але незначно. За його висловом, як у мешканців Рима і Бергамо. Це, як ми знаємо, центр і північ сучасної Італії.
Звичайно, за багато століть роздробленості, життя у різних державах, виникли регіональні мовні особливості, говори. Мова літературна збагачувалася за рахунок народної. Величезну роль тут відіграли Іван Котляревський, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко. Їхні твори є нашим спільним літературним і культурним надбанням. Вірші Тараса Шевченка створені українською мовою, а проза – здебільшого російською. Книги Миколи Гоголя, патріота Росії, уродженця Полтавщини, написані російською мовою, сповнені малоросійськими народними виразами і фольклорними мотивами. Як можна поділити цю спадщину між Росією та Україною? І навіщо це робити?
Південно-західні землі Російської імперії, Малоросія і Новоросія, Крим розвивалися як багатоманітні за своїм етнічним і релігійним складом. Тут жили кримські татари, вірмени, греки, євреї, караїми, кримчаки, болгари, поляки, серби, німці та інші народи. Всі вони зберігали свою віру, традиції, звичаї.
Не збираюся нічого ідеалізувати. Відомі й Валуєвський циркуляр 1863 року, і Емський акт 1872 року, які обмежили видання і ввезення з-за кордону релігійної та суспільно-політичної літератури українською мовою. Але тут важливим є історичний контекст. Ці рішення приймалися на тлі драматичних подій у Польщі, прагнення лідерів польського національного руху використати «українське питання» у своїх інтересах. Доповню, що художні твори, збірки українських віршів, народних пісень продовжували видаватися. Об’єктивні факти говорять про те, що в Російській імперії йшов активний процес розвитку малоросійської культурної ідентичності в межах великої російської нації, яка поєднувала великоросів, малоросів і білорусів.
Одночасно в середовищі польської еліти і деякої частини малоросійської інтелігенції виникали й укріплювалися уявлення про окремий від російського український народ. Історичної основи тут не було і не могло бути, тому висновки будувалися на самих різноманітних вигадках. Аж до того, що українці ніби взагалі не слов’яни, чи, навпаки, що укр